Вчора зі Львова

Два дні у Львові... Мороз вулиць та тепло каварень, чогось зробити не встиг, натомість, знайшов, дещо, нове. Основне написав на своєму блозі
а тут, як завжди, усілякі рефлексії.
Відчуваю спорідненість із цим містом. До того, що, коли бачиш, як на Староєврейській ремонтують тепломережу, хочеться схопити лопату та допомогти, хоча дядьки з "Львівтеплоенерго" чудово впоралися самі. Заходиш у продуктовий магазин у пошуках торта для київської доброї знайомої - і хочеться купляти звичайні продукти на вечерю та, трохи, навіть, ніяково: усвідомлюю, що живу так, як не дозволяю собі вдома, у Києві: з питтям кави щогодини, не зважаючи на її ціну у даній каварні, з обідами двічі на день, не тому, що такий голодний, а треба ж віддати шану і чанахи і дерунам і печені по-гуцульські...  (ну, тут, зрозуміло, треба зважувати на гаманець: якийсь "Дарвін" чи "Жорж", явно, не для мене). Та, вже, напевно, не так, як живе переважна більшість львів’ян, що скуповується на базарах а каву п’є, зазвичай, вдома, бо віддавати 15-17 гривень за філіжанку просто не у змозі. Та й мені час, мабуть, варто призвичаюватися до Львова буденного та повсякденного.  Щойно приїхав, вийшов з двірця та сів у трамвай - усе київське зникло кудись, за обрій свідомості, навіть, забув подзвонити мамі, що доїхав нормально. Дійсно, ніби, додому приїхав, дивишся у вікно та усе відмічаєш: Городоцьку відремонтували, тепер "шістка" ходить своїм звичним маршрутом, а ось тут встановили нові вказівники для туристів, а ось цей магазин переробляють під щось інше, більш потрібне, мабуть... Чуєш звуки будівництва - радієш, що люди працюють та заробляють гроші, що йде якась робота. Комусь вже не доведеться їхати до столиці будувати "хатинки" пихатим київським чиновникам.
Є, звісно, людина, поряд із якою мені не треба ні кави у культових каварнях, ні обідів у "Домі легенд"... Ні, звісно, якщо вона захоче - тоді будь ласка! Тоді для неї пектимуть овочі на вугіллі у "Легендах" та робитимуть щось вегетаріанське у "Куполі". До речі ,досі не пообідав у "Куполі", терасу якого неодноразово відвідував та сидів там за кавою. А, може, й не варто туди так намагатися потрапити та витратити декілька сотень незайвих гривень, а краще буде винайти у книжці старий рецепт часів бабці-Австрії, скупитися на Краківському чи Привокзальному ринку та готувати це на старій львівській квартирі, з вікна кухні якої видно Катедру! 

Завтра до Львова

Завтра ввечері до коханого Львова. Улюбленим 91-м потягом, де оксамитові канапи, львівські провідники, які розносять каву, а вранці повз вікно пропливе, ніби вітаючи мене, Підзамче... З Підзамчем, до речі, трапився смішний епізод ще у перші відвідини Львова. Побачивши, крізь вікно потяга, це свято львівської сецесійної архітектури, почав, одразу по приїзді, розпитувати в знайомих, чи ходять до Підзамче маршрутівки або електрички. Тепер волію прогулятися туди пішки від Високого замку, як є час та натхнення. 
Та їду, усього лише, на два дні. Стільки треба зробити та побачити, бо давно не був, декілька місяців, та Львів не любить поспіху. Тому, як завжди, ходитиму неквапно. Що встигну - те встигну. А так хочу, колись, узяти квиток в один кінець! Щоби приїхав - і назавжди! Уявляю, яке то має бути незбагненне відчуття, що вже не треба повертатися до Києва! А треба вбудовиватися у ритм та музику міста: у трамваї, бруківку, магазини та базари, погоду та вимову. Тоді спокійно займатимусь тим, на що немає можливості при наїздах: історією львівської кулінарії, притулками для безпритульних львівських тварин, знімкуванням того, що, раптом, захотілося знімкувати, наприклад, телефонам-автомат, з якого, хтось, дзвонить. Авжеж, якщо на вулицях досі є телефони-автомати, хтось же ними має користуватися? Передплатити львівську пресу: газету "Експрес", "Львівську пошту"... чи купляти їх час від часу у кіоску та читати у парку на лавочці, коли тепло, чи у каварні, коли зимно. А ще я вірю, що зустріну, колись, на львівській вуличці дуже дорогу для мене людину: колись вона мешкала у Львові цілий рік, та зараз дуже далеко звідси. Але ж усе може змінитися у цьому житті. Хто був далеко - стає близьким. І хай ця людина знає: леви усе бачать та усе пам’ятають. І колись прийдуть на допомогу.

Леви - охоронці

Ви ніколи не замислювалися, чому саме Львів так закохує у себе? У регіоні розташовані міста й містечка, також не обділені пам’ятками архітектури, історичними подіями та своєрідним шармом: Франик, Чернівці, файне місто Тернопіль... Кожне має своїх прихильників, але жодне не може рівнятися із кількістю закоханих у Львів. І справа тут не тільки в особливостях львівського повітря чи таємничих властивостях львівської кави.  Існує легенда, що до левозалежності приклали лапу... львівські леви.
Символ міста користується неабиякою любов’ю та популярністю: леви кам’яні, порцелянові, керамічні та, навіть, шоколадні... На постаментах, будинках, горнятках та футболках... Левів люблять. І вони відповідають взаємністю. Здається, іноді ловиш їхній погляд, або відчуваєш, як якийсь з них дивиться тобі услід. Та чи тільки здається? Згідно з львівськими переказами, це, як раз, ознака того, що хтось з лев’ячого племені вирішив узяти вас під свою опіку. А ви, навзаєм, лишаєтеся назавжди закоханими у Львів. Чи можна обрати собі лева-охоронця? Скажімо, можна спробувати. Але не факт, що вдасться. Леви - істоти химерні та гонорові, не на кожного звернуть увагу. Та, буває, з якимось з Хранителів міста одразу виникає відчуття приязні та спорідненості. Можна вас привітати: ви отримали лева-охоронця! Абсолютно неважливо, з мармуру він, каменю-вапняку чи пластмаси, великий чи маленький, навіть, шоколадні бувають! Ці, здебільшого, на дітлашню западають, та що буває після того, як його шоколадне земне існування припиниться, наразі не знаю. Мабуть, й надалі лишається левом-охоронцем, лев’ячим янголом (хай вибачають мене вірні традиційних конфесій!), а шоколадна (чоколядова, по-львівські!) чи мармурова видимість - та це така умовність, погодьтеся! Тож, гарних вам блукань Львовом та вдалого взаємного полювання!  

Лишається тільки Львів...

Цю людину я знаю з 2006 року, хоча, здається - знаю усе життя, настільки вона є духовно мені близькою. Близькою та, водночас, діаметрально протилежною у багатьох поглядах. Настільки протилежно-далекою, що в нас, майже, немає спільних френдів. На п’ятсот моїх, спільних з нею - менше десятка.  Як таке може бути? Як може духовно близька людина мати протилежні погляди? Може, в мене самого роздвоєність свідомості? А, може, я намагаюсь примиритися з її світосприйняттям через банальне кохання, коли бажання бути з людиною поряд, бути усе життя, що мені лишилося, набагато сильніше за ідеологічні розбіжності? Але, парадокс полягає у тому, що я  визнаю правоту цієї людини та щиро їй заздрю. Заздрю її співчуванню чужій біді, її доброті, що не дозується "для своїх" та "чужих", її закоханості у різноманітність навколишнього світу. "Мы на сером асфальте - цветными мелками!" - було, колись, написано у епіграфі її Живого Журналу. Мабуть, їй потрібно суспільство, де у пошані свобода та різноманітність,  повага до чужих думок та смаків та просто любов один до одного. Де у школі дітлахи будуть вихвалятися один перед одним, хто скільки знає інших мов та в кого у класі "крутіше": "А в нас новенький, знаєш, звідки?! З Камеруну! Тю, здивував! В нашому класі дівчинка з Гамбії, тепер усі наші дівчата кіски заплітають, як там, а ще я вмію орігамі робити, мені друг з Японії показав!".  Де люди намагатимуться зрозуміти інші погляди, навіть, зовсім відмінні, та ходитимуть до одного на свята та культурні акції. Усе це нагадує твори Кліфорда Саймака, американського фантаста, у творах якого мирно співіснують люди, роботи та створіння з інших світів а, також, гобліни, феї та дракони.  А, от, у "традиційному"  суспільстві з усталеною системою поглядів та понять про норму та відхилення, моїй коханій людині буде, скоріш за усе,  незатишно та сумно. Зрештою, у свій час я пережив щось подібне: коли довжина волосся, стиль виконання пісень та багато іншого були регламентовані, якщо не законодавством, так нормами суспільної моралі. А я ставив  "незручні" запитання (слава богу, тільки батькам): "Чому не можна те, чому не можна про це..."
А до чого тут Львів, постає питання? Львів, наразі, єдине, що опосередковано єднає нас з цією людиною.  Єднає просто своїм існуванням, коли ми, з різних боків, але з однаковою ніжністю дивимось на вежу Корнякта чи на левів біля Порохової, подумки йдемо вулицею Коперника чи слухаємо солов’я уночі біля святого Юра... Львів не може з’єднати нас безпосередньо, але єднає через себе. В нас різний Львів, але він, власне, свій в кожної людини, та усе рівно є точки дотику. Я знайшов у Львові те, що бракувало мені у Києві, але людина, теж, знайшла щось своє. І хай в нас різне коло спілкування й навряд чи ми перетнемося в одній компанії, наші підошви відчувають бруківку площі Ринок, наші очі підіймаються до годинника на Ратуші, наші вуха чують дзвін Катедри, а на губах назавжди лишився присмак львівської кави. Одного разу мій лев-охоронець,  зробив, по суті, диво: він помирив нас після, здавалося б, непробачаємого. Але що робити тепер... коли не знаєш, за що відчувати провину та що  саме просити? Єдине сподівання: Львів єднає та з’єднає, врешті-решт! Якось це має статися, колись-то... Може, не у Львові, та він буде незримо присутній. Щось львівське має спрацювати подразником чи причиною, чи приводом... Мені дуже сумно без цієї людини. Я пишу сюди тому, що ніхто не читає цей блоґ, але він з цією людиною пов’язаний багато чим. Тому я не роз’яснюю деякі моменти, які зрозумілі їй, мені та нашим левам. Щасти тобі, сонечко!      

Стара добра пошта

Інтернет - інтернетом, але добре, що є традиційна пошта! Пошта, завдяки якій можна відійслати людині листа. Справжнього паперового листа, котрого ти знайдеш у справжній, а не віртуальній  поштовій скриньці. А яка різниця між  віртуальною поштовою скринькою та  справжньою? Ото спробуйте віртуальну каву, а потім скуштуйте справжньої, у львівській каварні.

Або можна відіслати людині книжку. Книжку, яку вона зможе встигнути кинути у сумку, якщо раптово лягатиме до лікарні на операцію. Так от, саме з цього поштового відділення у старому київському будинку, було відправлено книжку "Леополіс multiplex". Книжку, яка допомогла дуже гарній людині розібратися у своїй душі, підтримала у скрутному становищі та дещо розрадила на лікарняному ліжку.

А напроти, через дорогу, стоїть химерний старий будинок, що міг би стояти десь на Дорошенка чи Лисенка, чи на Личаківській та дуже доречно там виглядав би, серед сецесійних особняків. А так - стоїть у Києві, на Ярославовому Валу та віднедавна асоціюється в мене зі Львовом, як й пошта напроти.

Йой, як мене довго тут не було!

А я й забув, що, окрім ЖЖ, маю ще блог на Блоггері! Треба оновити, а там подивимось!

З новим роком, з новим блоґом!

Вирішив завести собі новий блоґ, бо ЖЖ нині перекупила гебня. Не хочу більше там бути. Всім блоґґерам - вітання та ласкаво просимо!