Завтра до Львова

Завтра ввечері до коханого Львова. Улюбленим 91-м потягом, де оксамитові канапи, львівські провідники, які розносять каву, а вранці повз вікно пропливе, ніби вітаючи мене, Підзамче... З Підзамчем, до речі, трапився смішний епізод ще у перші відвідини Львова. Побачивши, крізь вікно потяга, це свято львівської сецесійної архітектури, почав, одразу по приїзді, розпитувати в знайомих, чи ходять до Підзамче маршрутівки або електрички. Тепер волію прогулятися туди пішки від Високого замку, як є час та натхнення. 
Та їду, усього лише, на два дні. Стільки треба зробити та побачити, бо давно не був, декілька місяців, та Львів не любить поспіху. Тому, як завжди, ходитиму неквапно. Що встигну - те встигну. А так хочу, колись, узяти квиток в один кінець! Щоби приїхав - і назавжди! Уявляю, яке то має бути незбагненне відчуття, що вже не треба повертатися до Києва! А треба вбудовиватися у ритм та музику міста: у трамваї, бруківку, магазини та базари, погоду та вимову. Тоді спокійно займатимусь тим, на що немає можливості при наїздах: історією львівської кулінарії, притулками для безпритульних львівських тварин, знімкуванням того, що, раптом, захотілося знімкувати, наприклад, телефонам-автомат, з якого, хтось, дзвонить. Авжеж, якщо на вулицях досі є телефони-автомати, хтось же ними має користуватися? Передплатити львівську пресу: газету "Експрес", "Львівську пошту"... чи купляти їх час від часу у кіоску та читати у парку на лавочці, коли тепло, чи у каварні, коли зимно. А ще я вірю, що зустріну, колись, на львівській вуличці дуже дорогу для мене людину: колись вона мешкала у Львові цілий рік, та зараз дуже далеко звідси. Але ж усе може змінитися у цьому житті. Хто був далеко - стає близьким. І хай ця людина знає: леви усе бачать та усе пам’ятають. І колись прийдуть на допомогу.