Цю людину я знаю з 2006 року, хоча, здається - знаю усе життя, настільки вона є духовно мені близькою. Близькою та, водночас, діаметрально протилежною у багатьох поглядах. Настільки протилежно-далекою, що в нас, майже, немає спільних френдів. На п’ятсот моїх, спільних з нею - менше десятка. Як таке може бути? Як може духовно близька людина мати протилежні погляди? Може, в мене самого роздвоєність свідомості? А, може, я намагаюсь примиритися з її світосприйняттям через банальне кохання, коли бажання бути з людиною поряд, бути усе життя, що мені лишилося, набагато сильніше за ідеологічні розбіжності? Але, парадокс полягає у тому, що я визнаю правоту цієї людини та щиро їй заздрю. Заздрю її співчуванню чужій біді, її доброті, що не дозується "для своїх" та "чужих", її закоханості у різноманітність навколишнього світу. "Мы на сером асфальте - цветными мелками!" - було, колись, написано у епіграфі її Живого Журналу. Мабуть, їй потрібно суспільство, де у пошані свобода та різноманітність, повага до чужих думок та смаків та просто любов один до одного. Де у школі дітлахи будуть вихвалятися один перед одним, хто скільки знає інших мов та в кого у класі "крутіше": "А в нас новенький, знаєш, звідки?! З Камеруну! Тю, здивував! В нашому класі дівчинка з Гамбії, тепер усі наші дівчата кіски заплітають, як там, а ще я вмію орігамі робити, мені друг з Японії показав!". Де люди намагатимуться зрозуміти інші погляди, навіть, зовсім відмінні, та ходитимуть до одного на свята та культурні акції. Усе це нагадує твори Кліфорда Саймака, американського фантаста, у творах якого мирно співіснують люди, роботи та створіння з інших світів а, також, гобліни, феї та дракони. А, от, у "традиційному" суспільстві з усталеною системою поглядів та понять про норму та відхилення, моїй коханій людині буде, скоріш за усе, незатишно та сумно. Зрештою, у свій час я пережив щось подібне: коли довжина волосся, стиль виконання пісень та багато іншого були регламентовані, якщо не законодавством, так нормами суспільної моралі. А я ставив "незручні" запитання (слава богу, тільки батькам): "Чому не можна те, чому не можна про це..."
А до чого тут Львів, постає питання? Львів, наразі, єдине, що опосередковано єднає нас з цією людиною. Єднає просто своїм існуванням, коли ми, з різних боків, але з однаковою ніжністю дивимось на вежу Корнякта чи на левів біля Порохової, подумки йдемо вулицею Коперника чи слухаємо солов’я уночі біля святого Юра... Львів не може з’єднати нас безпосередньо, але єднає через себе. В нас різний Львів, але він, власне, свій в кожної людини, та усе рівно є точки дотику. Я знайшов у Львові те, що бракувало мені у Києві, але людина, теж, знайшла щось своє. І хай в нас різне коло спілкування й навряд чи ми перетнемося в одній компанії, наші підошви відчувають бруківку площі Ринок, наші очі підіймаються до годинника на Ратуші, наші вуха чують дзвін Катедри, а на губах назавжди лишився присмак львівської кави. Одного разу мій лев-охоронець, зробив, по суті, диво: він помирив нас після, здавалося б, непробачаємого. Але що робити тепер... коли не знаєш, за що відчувати провину та що саме просити? Єдине сподівання: Львів єднає та з’єднає, врешті-решт! Якось це має статися, колись-то... Може, не у Львові, та він буде незримо присутній. Щось львівське має спрацювати подразником чи причиною, чи приводом... Мені дуже сумно без цієї людини. Я пишу сюди тому, що ніхто не читає цей блоґ, але він з цією людиною пов’язаний багато чим. Тому я не роз’яснюю деякі моменти, які зрозумілі їй, мені та нашим левам. Щасти тобі, сонечко!
Немає коментарів:
Дописати коментар